Der Alltag als Ereignis: Zum Photoprojekt Gogolevska 32 (III)

Die Wahrung des Anstandes

Ungeachtet der schwierigen Lebensbedingungen und des sich mit jedem Jahr verschlechternden Zustandes der Wohnungen und des Hauses im Ganzen organisierten die Bewohner nur eine einzige Protestaktion, und zwar auf Initiative linker Aktivisten. Ihr täglicher stiller Protest nimmt keine heftigen öffentlichen Formen an. Eher verwirklicht er sich auf einer gewissen Mikroebene:

„Für was diese Aktionen, Ihre Photographien? Was soll das bringen? Wozu den Leuten noch einmal zeigen, wie wir hier leben? Nein! Das werden wir nicht tun. Es war schon eine Aktion, und was war? In der Arbeit haben alle gelacht und gesagt, Gott sei Dank müssen wir nicht so wohnen wie ihr. Man kann niemand darüber irgendwas sagen. Meine Tochter und ich wohnen ... , und das braucht niemand zu sehen.“

Diese Worte stammen von einer Frau, mit der ich öfter als mit den anderen Bewohnern am Telephon sprach. Ein paar Mal lud sie mich ein, sie für die Serie zu photographieren, sagte aber jedes Mal im letzten Moment ab. Sie verweigerte auch alle Interviews und jede Kommunikation mit Journalisten. Zieht sie es wirklich vor zu schweigen? Auch wenn ihre kleine Tochter eigentlich gänzlich andere Lebensumstände nötig hätte? Wie auch viele andere Bewohner solcher Häuser möchte sie ihre Erfahrung, ihre Situation wohl eher auf eine Weise bekunden, in der etwas „Anständiges“ zum Vorschein käme. Sie möchte ein Mittel finden, die Realität zu umgehen oder eine reine und klare Äußerung in sie hineinzuschmuggeln. Irgendein Mittel, das es ihr erlaubt, über ihren Schmerz zu reden, ohne sich noch tiefer in ihn einleben zu müssen. Allerdings ist ihr noch nichts Derartiges eingefallen.

Das Stiegenhaus der Gogolevska 32a war lange Zeit unbeleuchtet. Neben dem Eingang lagen einige Jahre halbverfaulte Holztüren herum. Seltsam, wie ein einzelnes Haus einen schlechten Ruf haben kann wie sonst ein ganzer Berzirk. Mehrmals warnten mich wohlwollende Nachbarn, vorsichtig zu sein und das Stiegenhaus nicht zu betreten, in das sie „die Kinder nicht lassen“. Sie gestanden mir, daß ich ihnen verdächtig schien, als sie sahen, wie ich nach dem Photographieren das havarierte Haus verließ. Möglicherweise sind die geschärfte Aufmerksamkeit für den Wohlstand, die gar nicht harmlose Überzeugung, daß die Armen ihr Unglück verdientermaßen ereilt, und der an Mystizismus grenzende Wunsch, sich von „derartigen Problemen“ so weit wie möglich fernzuhalten, Folgen der ideologischen Wende der letzten Jahrzehnte.

Eine der Bewohnerinnen der Gogolevska 32a erzählte, daß das Haus gegen Ende der Sowjetzeit schon in keinem idealen Zustand gewesen sei, daß jedoch das drückende Schamgefühl gefehlt habe. Es hatte nicht den Anschein, daß die verfaulte Tür und das feuchte dunkle Stiegenhaus zu einer vollwertigen Charakteristik der Bewohner werden könnten, zu einem Zeichen, das es einem erlaubte, sich eine Meinung über jene zu bilden, die nach ihrem Arbeitstag in dieses Haus gingen und nicht in irgendein anderes. Jetzt sind die Angst und die Selbstverachtung zu ständigen Begleitern dieser Frau geworden. Manchmal, wenn sie mit Kollegen von der Arbeit kommt, geht sie in fremde Eingänge, damit niemand weiß, wo sie lebt, um „den Abstand zwischen einem normalen Leben und dem meinigen zu fühlen“.

Die Bewohner des Hauses in der Gogolevska 32a erhielten ihre Zimmer in Gemeinschaftswohnungen während der Sowjetzeit, als diese gratis, nach Maßgabe der staatlichen Wohnraumnormen und ohne Wahlmöglichkeit vergeben wurden. 1988 wurde das Haus für havariert erklärt, was später die Privatisierung der Zimmer unmöglich machte. Die Bewohner solcher Häuser leben in staatlichen Wohnungen und haben nicht das Recht, sie zu verkaufen oder zu aufzuteilen. Nach statistischen Daten gibt es in Kiev heute mehr als hundert solcher Häuser. Viele von ihnen sind auf den Stadtplänen gar nicht mehr eingezeichnet, offiziell existieren sie gleichsam nicht und können jederzeit ohne Absprache mit den Bewohnern weggerissen oder von der Versorgung abgeschnitten werden.

Про речі і людей: фотодокументація стихійних ринків Києва

У 2005 році в Києві було зруйновано Сінний ринок, один із найстаріших та найвідоміших блошиних ринків міста. Роком раніше, влітку 2004 р., власники ринку провели масштабну «реорганізацію ринкового простору», що полягала в закритті несанкціонованої торгівлі, або ж, інакше кажучи, у  вигнанні всіх, хто торгував старими  та антикварними речами на землі й на сходах, що вели до Сінного з паралельної вулиці.  

Колишній сінний ринок розташовувався близько до центру міста, поруч із древнім Містом Ярослава і мав свою особливу історію і характерну для центральних блошиних ринків культуру торгівлі. Замість рундуків тут зазвичай використовувалися різноформатні коробки та ящики, іноді товар розкладали просто на землі, на газетах або клейонці. Тут продавали старовинні чи саморобні речі з індивідуальною, неповторною історією поряд із відверто демонстрованою вбогістю і товарами, що напередодні були знайдені на смітниках, а також продавали саму історію речей та власну біографію. Торговці Сінного вважали, що стару річ варто виставляти на продаж разом із своєю колишньою професію (реставратор, комірник, різьбяр по дереву, сантехнік, обліковець розподільника). Покупцям розповідалися не тільки епізоди чиєїсь біографії, але й, подеколи, створені навмисно для окремого покупця історії речей. Життєві історії втілювалися у речах, разом із ними утворювали ціну та цінність. Іноді речі ставали невід’ємними від біографій, що наповнювало їх не властивою магазинним товарам новизною. Траплялося й таке, що завдяки нероздільності продавців і речей, товар набував чималої цінності, хай би як мало він не коштував.

Відбувалась своєрідна емансипація речей від їхньої ціни. Незважаючи на недолугість і на те, що прилавком йому слугує газета, розкладена біля калюжі, предмет на такому ринку має свій сенс і значущість, які можуть значно перевищувати його ціну. Колись весь радянський побут, – посуд, іграшки, нагороди, одяг, – за мить перемістився в інше суспільство, не долаючи при цьому жодного кордону. Контекст частково втрачених первинних значень і функцій речей створює стилістичну єдність блошиного ринку, де речі радянського побуту становлять більшість з виставлених на продаж.

Про речі і людей: фотодокументація стихійних ринків Києва (продовження 1)

Після знищення Сінного ринку частина продавців перейшла торгувати в район  Куренівського, де я, власне, і знімала репортаж у листопаді 2009 р. і лютому 2010 р.

Куренівський блошиний ринок охоплює величезну територію, у вихідні він розташовується уздовж трамвайного полотна, біля парку Фрунзе, впродовж покинутої будівлі колишнього телезаводу, навколо пташиного ринку. Ринкове поле охоплює близько кілометра та утворює два-три торгові ряди. Тут немає навісів і рундуків, товар майже завжди лежить на землі. Торгові ряди умовні й можуть щотижня змінювати конфігурацію. Ринок існує вже давно, але так і не став легальним. Наряди міліції постійно влаштовують облави на пенсіонерів, які є основною масою торгівців. Задля того, аби тебе зайвий раз не потурбували під час торгівлі, треба сплачувати «оброк». Плата інколи є сталою, інколи залежить від статусу продавця, «новизни» його товару і того, скільки речей він встиг продати. Часто продавці, чий прибуток за весь день торгівлі не перевищує п'яти гривень, віддають міліції дві гривні «за місце». Весь гігантський Куренівський ринок існує по той бік закону, ніхто тут не виставляє про людське око свою біографію або історію речей, не називає свого імені. 

Про речі і людей: фотодокументація стихійних ринків Києва (продовження 2)

Для деяких продавців блошиний ринок – спосіб життя, місце зустрічей, сама торгівля для них перетворюється на процес колекціонування. Хтось продає товар і одразу ж купує інший. Правда, колекціонерів мало і вони почуваються невпевнено. З одним із них я познайомилась. Микола (ім’я змінено) колекціонує годинники, купує чи збирає поламані, лагодить, іноді додає кілька дрібниць, на зразок дерев'яних крил або зозулі. У його годинників відверто нетоварний вигляд, циферблат частково покритий іржею. Рекламна оболонка речі знищена, кострубатість годинника прямо свідчить про вкладену в нього працю і зусилля. Речі на ринку не борються за те, аби сподобатися  покупцеві, вони поза конкуренцією і не потребують упаковки.

Контрастом до подібної емансипації речей є гнітюче відчуття сорому, що зустрічається на блошиному ринку, як своєрідний компроміс між незалежною річчю та її посередником. Стани незручності та зніяковілості – повсюдні. Продавцям соромно фотографуватися, вони не називають своїх імен, відмовляються від інтерв’ю, їм навіть соромно дозволити мені сфотографувати розкладені на продаж речі. Вони, мовляв, не хочуть щоб репортаж побачив хтось із знайомих чи сусідів, на ринку стоять випадково і будуть тут тільки один день. Покупці хвилюються, чи не потрапили вони випадково в кадр.

Соціальний престиж, що зазвичай тяжіє до антикваріату, до знаків давнини, позбавив це місце своєї присутності. Сором, незручність, вразливість здаються мені у цьому випадку нав'язаними. Продавці, яких я фотографувала, почувалися злочинцями і боялися, що фото потрапить до рук міліції. Сам спосіб стихійної торгівлі, її непоказність, оголена практична матеріальність речей, і також своєрідна секуляризація «досконалої» рекламованої речі – призводять до розгубленості, до відчуття власної провини. Неофіційність речей, що вийшли з ужитку, суб’єктивність їхньої привабливості, накладаються на «незаконність» усього стихійного ринку. Цінність унікального предмету, оновленої чи антикварної речі, знищується тотальною незахищеністю, залежністю від сьогоденних настроїв міліції або міської влади.